Церква ХВЄ с. Борщівка Лановецького р-ну

Історія Церкви ХВЄ села Борщівка

ЛАНОВЕЦЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Дорогі друзі, брати і сестри!

Ви тримаєте в руках невеликий витвір людського розуму,

перемішаний із деякими історичними датами і фактами.

Просимо вибачення, якщо не змогли усього передати на

папері. Життя ж бо людське настільки різноманітне і мальовниче,

що не вистачить чорнила, щоб описати кожну цікаву подробицю.

А тут не один рік, не одна особа...

Даруйте, якщо автор щось трошки домислив, про щось змовчав

або переплутав дати.

Найголовніше, щоб наші імена були записані у КНИЗІ ЖИТТЯ!

А котрі уже записані – щоб не були викреслені.

Всім і у всьому зичимо рясних благословень

Автор.

Здається, такої зеленої і шовкової трави вже ніколи не буде. Коли вранці, а так хочеться поспати, розбудять нас мати: торбинку в одну руку, хворостинку в іншу – і гайда пасти корову. А трави в росі переливаються від вранішнього сонця, мов перли, діаманти! Гарно як! А холодно! Але це лише на початку. Ноги, які привикли бігати босими і в холод, і в спеку, звикають, і я бреду польовими дорогами, милуюся першими променями сонця і роздумую: де б загнати свою Ряпушку, щоб трохи подрімати?

А за плечима, в селі почали перегукуватися півні... Раптово з-під ніг пурхнула якась грудочка і так високо підстрибнула! – ох і налякала! Так це ж жайвір, бо ген-ген в небі на все горло заспівав свою вранішню пісню. Ще й досі чую той спів, та вже немає тої пташини, ноги чомусь мерзнуть і в теплому взутті, а трава чомусь втратила свій аромат. Пройшло вже тисячі ранків, давно мене уже не будять мама, я сам уже батько і дід. А так хочеться, і не раз, повернутися у світ дитинства, доторкнутися руками до груші, яку посадив тато, і з’їсти соковитих плодів... Та немає тої груші уже, а в саду, який ми садили вже зі своїм сином, жодного молодого деревця, - вони такі, як я, корою нагадують мої старі, порепані від роботи руки. Багато води утекло і в Горині, і чи то вже від старості, чи від недбалості звузилося його русло і так опустилося всохло, що як не старайся – не дістанеш його з берега високе... Все для мене, діда, стало і високе, і широке, і далеке. Не ті очі, не ті руки, ноги...не ті. Але залишилось у мене те, що не старіє – ПАМ’ЯТЬ. Можливо, час дещо витер із неї, але не все. Ось і чую іноді спів того жайворонка, що так налякав мене малого.

Хочеться залишити для нащадків, хоча б на папері, все те що ще не стерте із моєї пам’яті. І хай вибачать вони своє минуле покоління, коли щось недороблене, а, можливе, непочате...

Я не згадуватиму про сінокоси, хліба, не говоритиму про дерева, які колись були такими високими; про те як ми, малі і босі, тиснулися до печі (пєца), а так хотілось на санчата! чи про те, як жадібно їли гарячий, тільки що випечений хліб, який мама тоді називала „згорьованим”. Ні, не про це, мій друже, говоритиму. Були і теплі, світлі дні, було і вдосталь хліба, було і мама сміялися. А ми, дідиська, дивлячись на свою любу матусю, теж реготали, хоча і не знали чого. Було...все було!

Село, як і тепер, жило тоді за уже встановленим розпорядком: весна, осінь, зима, літо. У кожну пору року своя праця: сіяли, косили, жали, копали. Народжувалися і помирали, печалилися і раділи. Часом, у неділю, спішили до церкви, яка нагадувала, щоб трохи перепочити. А потім все спочатку. І так з дня на день, з року в рік. Ніби ідеш у возі по ґрунтовій розмитій дощами дорозі, колеса потрапили у наїжджену колію – ні туди, ні сюди не збочиш, та й коні-роки, ніби старі потвори – чалап-чалап, ледь витягують ноги з багна. І потрібно було втрутитися, потрібно було прикласти дуже велику силу, щоб витягти того воза, який, здається, звик до того бруду, що навіть іноді, подовгу стояв на одному місці, а відсохле болото облітало і падало в калюжі. І знайшлася така сила, яка не тільки підштовхнула цей віз, а й витягла, розвернула в інший бік, аж дишло тріснуло на дрібні шматочки, а вперті сонливі коні порозбігалися на всі боки. Не били дзвони тоді на сполох, не гукали людей до церкви. Але то було тихе віяння вітру... яке сколихнуло все село! Йшов 1922 рік.

Запам’ятайте нащадки, 1922 рік, рік, коли у Борщівці почало сіятися правдиве Слово Боже, звіщатися Добра Новина про те, що був колись такий чоловік, який помер за борщів’ян, який добровільно пішов на муки і який потім воскрес! О! То був Бог, який прийшов у тілі. І дивувалися люди, і текли сльози, залишаючи слід і на обличчі, і в серці. Ісус! Ми чули про Тебе, та ми не чули Тебе, ми не розуміли Твого подвигу! А Ти чекав... Ти бачив нас і третього дня, коли ми лузали насіння, жартували і говорили непристойні слова, а Ти чекав... і плакав, бо ми нанесли болі святим ранам Твоїм. Господь, ми дякуємо Тобі, що Ти прислав у Борщівку Своє дитя, мужа віри, який засвідчив нам про Тебе.

То був брат (стерте з пам’яті Богом, щоб не було слави людині, а Богу) з Якимовець. Він прийшов до Гаврила Степановича Янка. Через деякий час до них почали приєднуватися інші люди. Ось так, по вечорах, коли село йшло на відпочинок, Дух Святий турбувався і працював над серцями. Він стукав – і Йому відчиняли. Слово стало сіллю, і спрагу можна було трохи затамувати лише у молитвах, у читанні і роздумуванні над Словом, у піснях і спілкуванні про Любов Божу.

Одним із перших віруючих на початку 20-х років були сини Максима Мацюка: Іван, Гнат, Федір. Організувалася спільнота, керував якою брат Гаврило Яцюк, який не був рукопокладений на пресвітера. У віруючих було таке розуміння, що для такої праці мусіла бути людина, хрещена Духом Святим. Отже, лідирував у громаді брат Данило Ковальчук – чесний, порядний, уважний, хрещений Духом Святим. Він ніколи не запізнювався на зібрання, був завжди охайно одітий, у білій сорочці, обов’язково застебнутий на всі ґудзики. Любили і поважали його усі віруючі. Та от дружина брата Данила Храсина, не розділяла його думки, не хотіла коритися ні чоловіку, ні Богу. З шести діток, які їм Бог дарував (Олександра, Феодосія, Ольга, Степан, Іван, Василь) – віруючі Олександра (Сяня) і Феодосія. Та й життєвий шлях брата Данила закінчився випробуванням – розстріляли його біля своєї ж хати, звершивши самосуд, чи то так звані «совєти», чи бандерівці. І таємниця ця похована разом із братом. Тільки на цьому випробування для родини не закінчилися: сина Степана посадили у в’язницю, а дружину і 4-х дітей (Ольга, стара донька мала свою сім’ю) вислано у 1947 році на Сибір. Це було у війну і повоєнні роки, а з 1924 року , коли організовувалася община, брат Данило Ковальчук плідно трудився на Божій Ниві. Його родина повернулася із заслання у 1958 році. У 1973 році його донька Олександра прийняла святе по вірі водне хрещення, а у 1975 році стала дружиною і помічницею брата Вечеринського Михайла Степановича, який уже на той час ніс пасторське служіння.

Хвиля згадувань перенесла нас у дещо пізніші часи, але повернемося у 20-і. Навернулися у той час ще і Антін Прус, Андрій Мацюк (з Болота), Текля Луб’яніцька. Приходили послухати Слова Божого і пісень хваління багато людей, частина яких залишалась і служила Господу. Приходили хлопці і дівчата, діти, а потім батьки. Так спочатку покаялися дві сестри: Марія і Демка Шевчук, а потім повірили їх тато і мама. Шевчукові дівчата, Варка Кирея (донька Юрія Киреї) гарно співали, малювали. Цими дарами вони служили Господу. Домна Кузьмівна Шевчук керувала Недільною школою (дітей тоді у селі було багато, в тому числі і в новонавернених). Через невеликий проміжок часу у церкві нараховувалось 40 членів, з який 15 – хористів. Була й інша праця: проповідування Слова в церкві і за її межами. Дружина брата Гаврила мала пророчий дар. Весело тоді було і гарно, раділи віруючі у Господі ... і боялись: ану ж бо Бог через Олену Семенівну перед усіма відкриє твої грішні думки і діла, соромно і страшно було. Жили у страху Господньому, щоб не грішити, щоб не було перепон у молитві, підносили руки свої до Бога без гніву і сумніву.

Та не всі відгукувалися на призив Господній. Були кам’яні серця, які не приймали Божої любові, були агресивні, були і байдужі. Та не був байдужим до віруючих Іван Терентійович Негода. Носив на віруючих камінь за пазухою, носив-носив та й кинув його, вірніше пожбурив його через вікно в ту кімнату, де богомольці позбиралися. А вони в той час на колінах стояли, молилися за ворогів, за грішників, за нерадивих, щоб і тих Бог врятував від рабства гріха. І Бог почув. Через деякий час Іван Негода носив уже не камінь за пазухою, а Біблію, і ніжно беріг її від вітру і дощу. Був щирим у ненависті, був щирим у любові. І мав результат: Усі діти Івана Терентійовича стали віруючими. А скільки потрібно було працювати і фізично і духовно, скільки пережити болю і розчарувань, випробувань і розлук. Пригадує уже донька Івана Терентійовича, Мацюк Надія. У 1927 році у пошуках кращого життя, її мама – Лікера Іванівна Михальчук, виїхала у Францію на роботу. Важко було між чужими людьми, не раз згадувала батьків, друзів, коханого хлопця Івана. Згадувала, як разом із молоддю ходила на зібрання віруючих до Якимовець. Іван не був ще серед віруючої молоді, але Лікера вірила, що він навернеться. Так і сталося, але сталося це у Франції, куди згодом за коханою поїхав Іван. Там і одружилися, прийнявши перед тим святе по вірі водне хрещення. У Франції народилися діти: Надія (1930), Міша (1931). Повернулися на Україну. На Батьківщині народилося ще троє дітей – Олексій(1933), Віра (1934), Петро (1935). Та знову поїхав Іван у Францію, з метою позбутися нестатків, бажанням знайти на чужині кращу роботу. Думав: влаштується, забере сім’ю. Та не так сталося, як гадалося. Десять довгих років розлуки роз’єднало Івана та Лікеру. Повернувся у 1947 році. Повиростали діти, та не забули тата, як і він не забув про них, і про Того, хто беріг його, Хто повернув його до рідного порогу. Надя, старша, у 1947 році прийняла водне хрещення. Давав пресвітер з Іванковець брат Далека. Віра та Петро теж були членами церкви у Борщівці, але знайшовши свою долю, виїхали на інше місце проживання.

Колишні хати були низькі, малі. Брат Гаврило, маючи двох дітей – Олексія і Ольгу, не пошкодував найбільшої кімнати для збору віруючих. І хоча було мало місця, але нікому не було тісно. Стояли і в сінцях, і на вулиці, тамували подих, коли говорили проповідники. Та вже в піснях не жаліли, ні легень ні голосів – і пісня прославлення летіла понад селом.

Біднувато жила община: мали лишень одну Біблію, а псалми писалися від руки. Тому дуже дорожили кожним почутим словом, старалися запам’ятати все, що сказав Господь. Звичайно, що були й матеріальні потреби. Одна з них: не було на чому сидіти. А приходили люди різного віку. Тоді брат Іван Максимович Мацюк дав свої дошки, а Гаврило зробив лавки (деякими община користується і тепер). Щирими були брати, робили все як для Господа, тому то й збереглася їхня праця, ось уже 8-й десяток пішов. Дружина Івана Максимовича, Євдокія Дмитрівна Загорська, теж „працювала” воюючи проти Івана та його Бога. Не могла ніяк зрозуміти, що ж то сталося з Іваном: вилив усю горілку, яку ж сам купував, готуючись до Великодніх свят. Не розуміла тієї переміни і сама не хотіла змінитися.

А ось брат Антін Михайлович Прус (про якого згадувалось вище) змінився. Одного разу про просьбі своєї дружини Наталі Іванівни (дівоча Кривогубець) він випробував Бога – і не обманувся, і не було осміяння з сили Божої. Було у Наталі та Антона четверо дітей: Василина (1921), Люба (1926), Іван (1927) та Марія (1930). І от єдиний син дуже захворів. Не було ліків, не було надії. Дружина Антонова, яка вже ходила на зібрання, каже до чоловіка: „От якби й ти зі мною молився, то оздоровився б наш син”. І молився батько ... наступна його молитва була молитвою подяки. Отак і прожив дякуючи за все. Мати Наталки теж навернулася, була хрещена Духом Святим. Марія – донька Антона залишалася все життя вірною Господу, Люба та Василина повідходили, та Бог змилувався над ними – навернулися, правда перед смертю. А от Іван, який був урятований від смерті в дитинстві, не міг вирватися від лап ворога і трагічно загинув в автокатастрофі, так і не відгукнувшись на заклик Господній.

А церква в Борщівці росла і в прямому, і в переносному значенні: нараховувалося до 70-и членів, підростали діти, які теж ревно служили Господу.

Пригадує брат Євгеній Іванович Мацюк. Одного разу зібралися віруючі з метою євангелізації до Пищатинець. То був 1936 рік. Влада, яка на той час панувала відносилася ліберально до збору віруючих. А от піп зі своїми вірними парафіянами, не згодився із тим, щоб люди вилізли з багна. І ось, коли віруючі уже зібралися, почалося служіння, на порозі, наче привид зі своїми прибічниками стояв „ борець за правду”. І справді борець, бо в руках у його помічників палиці і каміння. Вони наказали усім вийти із хати. Ох і перепаде ж нам, - думав Євген, - як же прошмигнути, щоб не набили? Та Бог стримав руку ворога, та ще й покарав. Польська поліція (така була влада) взнала про рейд попа проти віруючих, хотіли покарати винних. Та оскільки віруючі простили ворогам, то останні відкупилися тільки штрафом та страхом. Увірваних у Пищатинцях було небагато, а хто увірував, став членом у Борщівці. Серед них Віктор Козак (убитий під час війни бандерівцями), Комаринський Рафаїл Антонович (1888). Дружини їх не поділяли їх, чоловікових думок. Лише перед смертю увірувала дружина Рафаїла – Гурська Поліна Іванівна (1892). Цікаве свідчення брата Рафаїла. Як бачимо з прізвища та імені – Рафаїл – з сім’ї поляків, ревних католиків. Затримавшись жити на Україні до 1941 року відчув ненависть совєтів на собі. Не любила радянська влада поляків та ще й католиків. ...Було це влітку, косив у полі., Дивиться: одне із дітей, а було їх у нього аж шестеро, біжить до нього, та таке наполохане: „совєти в хаті, батька хочуть, та такі люті!” Не тільки у дітей, у дорослих страх був. Рішив у Бога шукати порятунку: молився прямо в хаті, поїхали хлопці ні з чим... А Рафаїл до смерті мав за що дякувати Богові.

А роки йдуть. І не просто йдуть, а біжать немов наполохані коні. І пробігають роки дитинства, юності. Уже давно зрілість, уже й діти підросли, батьки повмирали. На зміну одним стають інші: кращі і гірші, сміливі і боязкі, впевнені і не дуже. Було все: і добро і зло, часи злету і падіння, висота і приниження, народження і смерть. Були часи гонінь і свобода. Але є така закономірність: коли не можна, то хочеться, а коли дозволено – цікавість спадає. Коли держава боролася з віруючими, ніби то з ворогами народу, приймала віру за опіум, - то спішили до Бога за радою, за допомогою. Бачили Його руку, милуючи і захищаючу. Випробування загартовували, зближували. А коли стало „тепліше”, вільніше і без перешкод, то відкидали руку Господню – не треба нам манни і води джерельної. Хто в теплі краї, хто на Моавітські поля, хто назад у болото. Сумне і темне... Свобода – це теж випробування і набагато страшніше для душі ніж репресії, тортури, табори. У біді Господа не забудеш, а от від ситості можна. Тоді, коли руки опускаються, чи коли очі засинають від надміри і суєти, а серця не тривожить тихий голос: „Ось стою під дверима і стукаю...” – пригадуйте усе, що зробив для вас Господь, пригадуйте тих, які за віру помирали – і просіть, щоб не заснути, загинувши.

Пригадує брат Євген Іванович Мацюк, а на очах сльози. Був 1944 рік. Його рідного брата Андрона забрали на фронт. Та відмовилися хлопці від зброї, не хотіли убивати невинних, які теж з примусу прийшли на нашу землю. Тай влада кликала: „Вперед, за Батьківщину!” Хіба не можна інакше допомагати Батьківщині? Хіба Соловки, Суха Безводна краще, ніж сіяти і жати, даючи тій же державі хліб? Так ні ж, краще було так : ст. 14 І, п. 13 „Мацюк Євгеній Іванович, 1918 р. н. був засуджений в 1944 р. за відказ від зброї. Термін 10 (десять) років. Євангеліст, баптист. Не навчений, „годен” до воєнної служби! Ось і Кострома, Сталінські табори. А було їх зо тридцять! А в них по 10 000! (десять тисяч) людей! Рубали ліс. З шостої ранку до пізнього вечора. З харчами сутужно, холодно, хвороби. Але вона „батьківщина” не розуміла, а все кликала вперед та вперед. Багато не витримувало того поклику: помирали від голоду і холоду. Доводилося їсти трісочки, уявляючи їх крихтами хліба. Але все ж таки вижили, боролися і вистояли. Брат Євген звільнений у 1949 році достроково за добросовісну працю. Андрон теж потрапив під амністію у 1949 році. Це вже була друга амністія у брата Андрона. Перша була ще в дорозі до таборів. Коли вагони із полоненими підтягували до Фастова, німецькі бомбардири „по господарили” на залізниці. І Андрона, разом з іншими полоненими, занесено в список загинулих. Та Бог захистив і зберіг, - живий і неушкоджений брат, отримав амністію від Господа.

А пам’ять - річ уперта. Постають такі картини з минулого життя, від яких часом моторошно, часом сумно, а часом приємно і радісно, що навіть не хочеться повертатися із спогадів у реальність. А хіба не радісна ось ця картина: Погожий день, літечко, мирне небо, спів птахів та тільки якась метушня охопила і Борщівку і Передмірку. Ніхто не затримується в хаті, всі кудись поспішають. – „Куди біжите, людоньки” – Та біжимо на ріку. на Бельму, там сьогодні вихрещуватимуть в штунди”. То був 1936 рік. Ще довго було до гонінь і репресій. а на душі затишок і радість. А хіба не радісно – 180 чоловік вступало в заповіт з Господом! Було чотири пресвітери: брат Черський з Кременця, брат Тихон Яцюк з Рижковець Крем’янецького повіту, брат Філімон Далека з Іванковець Крем’янецького повіту, брат Фома з Куськовець Лановецького повіту. Охочих поспостерігати набралося чимало. Диво з див: стільки людей – і молодих, і літніх, усі в білому, заходять у воду, радіють, сміються. Для одних закрита ця таємниця, для інших вона зрозуміла і вони через деякий час дадуть обітницю Богові.

А в Гаврила Янка, де проходили богослужіння підросли діти, а вірніше, виросли. Олексій одружився і хата стала ще тіснішою. Потрібно було знайти інше місце для збору. От і „кочувало” місце для зібрань від одного брата до іншого. Приблизно з 1933по 1934 рік збиралися у брата Івана Мацюка.

У 1937 збиралися в брата Антона Луб’яніцького (батько Марусі, Василя та Анни). У цьому ж році перейшли до Сави Пархенюка, який увірував від свого вітчима – Петра Лука щука, який ходив ще на зібрання до Гаврила. Сава, увірувавши, був регентом хору. Дружина Сави – Марфа (рідна сестра Євгена та Андрона) теж любила Господа. Та не витримав Сава боротьби: переміг його ворог, залишив Сава Отця, пішов далеко.... аж до свинячих корит. Довго насичувався цими ріжками, вірніше, там же і залишився. Старість і перехід через міст смерті не могли умудрити Сави. Та розлучення з Богом, безцільне блукання по цьому житті дали свій результат: сини виросли безбожниками. І лише на старість син Міша навернувся до Господа, родина молилася ще й за Івана, молодшого сина Сави, щоб і він навернувся.

Був ще один Сава у Борщівській церкві. Сава Мацюк і його брат Фідон. Вони увірували ще у Гаврила. Одружився Сава з Мариною, віруючою дівчиною. Мали четверо дітей, усі на даний час уже є членами церков віри євангельської. А теперішній Дім Молитви знаходиться у стінах їх реставрованого будинку.

Мабуть, у тому періоді, між збором у Пархенюка і Луб’яніцького, деякий час, а в роках між 1934 і 1937 роках збиралися для спільного ламання хліба у Вечеринського Михалка, який теж увірував ще у Гаврила. Щиро любив Михайло Господа, але на початку свого увірування часом виходив серед зібрання на вулицю: не міг ніяк позбутися поганої звички – палив. Та покликав Господа, Який готовий помогти кожному, хто у Нього попросить, і Бог позбавив Михайла цієї поганої звички. Хочеться по особливому відмітити таку неординарну особистість як Михайло Степанович Вечеринський. Адже пробути 36! років (з 1953 по 1989 роки) пресвітером та ще у той час, коли все навкруги пінилося від люті, кипіло і клекотіло у державному котлі, відокремлюючи державу від церкви, проголошуючи війну з релігією. Час боротьби із віруючими, режим, „всевидяче” око КДБ, погрози, шантажі, період відлиги поруч із звичайними життєвими клопотами – ось такий букет, але з честю і витривалістю перенесений, збережений і тепер уже вручений Господу. Помер брат у 1995 році, коли йому виповнилось 90.

з 1976 по 1979 рік збиралися у домі Марії Мацюк, а з 1979 по 1996 рік у Євгена Мацюка. У 1996 році віруючі реставрували будинок Марії Мацюк. З тієї пори по сьогоднішній день церква віруючих ХВЄ має свій Дім Молитви.

Напевне, лише та людина, яка пережила якесь горе, може щиро співчувати. Теперішнє покоління ситих і задоволених, не вміє по справжньому цінувати ті благословення Божі, які рясними потоками виливаються на них кожного дня. Адже надмір хліба на столі, вдосталь джерельної води, можливість ходити, бачити і чути – сприймається невдячними як належне. Але хіба Бог змушений? Чи заперечиш Господу, коли Він планує, чи стримаєш Його руку, коли Він у гніві? Любі мої, дякуйте Йому, бо діти ваші сплять під мирним небом, а самі ви не здригаєтесь від слів: війна, напад, сховище. Теперішнє покоління, так звані діти свободи, не знають того, що мусили вставати серед ночі на стукіт непроханих „гостей”, відчинити двері і впустити їх у хату. А вони не питались, чи хтось того хоче. Вони вривались у чужі доми, душі, серця. Нишпорили серед білизни, книг, почтів. І все чогось шукали. Шукали і знаходили. Лише вони знали „ворогів народу” в лице, і відсилали їх чимдалі, на околиці Союзу, де лише ведмедям та лисицям було затишно. Кого не забрала війна, а вона забирала багато і безжалісно, то решту забрав РЕЖИМ. Одна у нього була мета – знищити ворогів народу. А хто ж були ці вороги і як вони відносилися до народу? Справжній народ цього не знав, а от режим знав їх і знаходив їм місця під полярним сяйвом, справжній тобі курорт. І ось на таких „курортах відпочивали вороги”. До речі, їх там було більше, аніж тут народу, ворогами якого вони були. В основному, це були віруючі, які пропагуючи Слово Боже, мріяли про мир і дружбу, корилися і Богу, і владі, і навіть, режиму. А їм не вірили. Не хотіли вірити ні їм, ні Богу, не хотіли... І боялися, бо бачили, що вони – носії істини. А правди ніхто не любить. Висилали цілими сім’ями, контролювали кожен крок. Перевіряли про церквах, щоб не брали з собою дітей, не вчили їх молитися, бо могли розлучити, розселяючи дітей по інтернатах, а батьків по цілому світі.

Не знаю, чи є в інших народів таке слово, як реабілітація, яке означає „визнаний невинним”. Тобто це слово підкреслює ще раз всю не мудрість і жорстокість пануючої влади, яка робить винними невинних, знаходячи лишень одну причину – так треба!

Однією з таких реабілітованих родин була сім’я Євдокима Захаровича і Горпини Степанівни (Башук) Собчишин. До моменту їх виселення вони жили в Перед мірці. Закінчилася війна, вороги були переможені, але не так то було. Євдоким Захарович не хотів приєднуватися у повоєнні роки ні до совєтів ні до бандерівців. А золотої середини не було. І от зацікавилася Радянська влада Євдокимом Захаровичем. Тим більше, що старших дітей він похрестив у церкві, а доньку – ні, носив до штундів. Та й чомусь зачастив він до цих віруючих? Рішили розібратися. Приїхали. Звичайно, такі візити радості не приносили. От і заховався брат Євдоким у криївці. Забрали батьків, дружину і двох менших (старший син Ананій був на той час біля материних батьків), призначили нову адресу їх прописки: Комі АСАР. То був 1947 рік. Чоловік не хотів залишатись сам, „здався” і його вислали в Караганду. На початку 50-х Євдокима відпустили, давши паспорт. Він забрав старшого сина від дружининих батьків і переїжджає жити в Комі АСАР. У 1953 році сестру Горпину реабілітовано, але вони залишаються ще до 1968 року в Уствімськім районі, станція Вездіне. Ходять у баптистську церкву, трудяться на славу Господа. Коли повернулися на Україну, поселилися у селі Бортівка. Біля батьків залишилася жити Фіона, але їх любов до Бога вона не розділяла. Любила веселу компанію, в якій, звичайно, усяких гріхів вистачало. Але якось запали в серце мамині слова-прохання: „Ідемо, доню, зі мною на Великдень в Дім Молитви. Господь за тебе розп’ятий був, щоб ти не загинула”. Защеміло щось біля серця, поглянула на себе зі сторони – соромно стало. Пішла з мамою, так і залишилась. Приймала хрещення у Борщівці, на Малих Ставках. Давав брат Вечеринський Михайло. Свідків було небагато – сестри Надя Мацюк і Ксеня (так звана Гейничка), мама, брат Андрон. Було це у 1975 році. Та не сподобалося це чоловіку Фіони, знайшлися „добрі” люди, які навчили його, як він повинен тепер відноситися до „поступку” дружини. Але згодом, по просьбі дружини Василь Маркович Капітан і сам зайшов до збору віруючих і на диво самому собі, йому серед них дуже сподобалося. А пісні які хороші співають! А особливо одна дуже припала до душі, в якій говорилося про те, що Господь ніколи не забуває про своїх дітей, навіть коли мати кидає немовля, то й тоді Бог піклується. Приймав хрещення Василь в Горині, давав брат Михалко. То був 1977 рік. Повертаючись до дому, співали пісню „Ночь глубокая”. Мабуть, пісня ця була як подяка матері за те, що не втомлювалась у молитвах – і вимолила, випросила у Господа доньку і зятя. Та й хрещення ще в основному відбувалося по ночах – не хотілося озлоблювати приспаного звіра, який хоч і зістарівся, але ще мав владу і силу добре нашкодити. Отак і приймали хрещення по ночах, таємно збиралися від цікавих очей малими групами на молитву. Та Бог беріг. Ніхто і не думав, що наближаються часи, коли вільно проповідуватиметься Євангеліє... навіть у колишньому СРСР, розвалу якого теж ніхто не сподівався.

А по землі твердо крокували 70-ті роки.

З огляду на минулі події, трохи стає сумно від того, що все-таки для нашої держави вони завдали максимальної шкоди: безбожне виховання, втручання держави в церковні справи, постійний контроль і вивідування (не без допомоги „добрих” віруючих) богослужінь: хто, де, що, коли, як? „Підводна травля” продовжувалася, на державних роботах не було для штундів місць (хоча лукавим було добре – і вашим, і нашим – девіз зрадника). Та не дивлячись на те, Бог знаходив щирі і вірні серця.

Щирим був і Лук’ян: щирий на працю і допомогу, щирий на жарт і пісню. А відомо, що з такими людьми Бог поступає по щирості. Не всім, звичайно, подобається правда та ще й у вічі, а якби не було скальпеля, то як видалити пухлину? Не хотів Господь, щоб Лук’ян Сергійович безцільно блукав по життю, насолоджуючись тимчасовими радостями. Прийшлось одного разу мати працю у віруючих (то була родина Луб’яніцького Василя, що в Якимівцях). Щось у брата будували. Йшов 1973 рік. На очі потрапила Біблія, мимовільно відкрив, прочитав: „Не впивайся вином молодим, але краще наповняйся духом” Оце так! Це вже не жарт. Але як це – сповнятися духом? Питання не давало спокою. А тут ще й дівчина приглянулася з віруючої родини, християнка (парадокс: у школі провчились в одному класі 10 років). Зацікавився дівчиною не на жарт, а мама її у відповідь: „Нінка наша вийде заміж за віруючого!”. До дому не йшов пригнічений, адже бути віруючим для нього пролунало не як наказ, а як думка, висловлена вголос, думка, яку він давно леліяв в глибині свого серця. „Я служитиму Господу, а Нінка уже служить – як це добре, житимемо в мирі, дітки будуть, хату побудую... Почав відвідувати богослужіння в Кременці, Грибові. Не соромився нікого. У 1980 році став членом церкви у Борщівці. Брат у малому був вірним, завжди був щирим, то і Бог благословляв його і в більшому: не тільки благословив хатою (все умів і робив своїми руками), а поставив над більшим – отару доручив, пастирством благословив. 20 серпня 1989 року обласний пресвітер Черненко Григорій Федорович рукопоклав Череватого Лук’яна Сергійовича на пресвітера Борщівської церкви. Праця, праця... Ниви пополовіли. Усі кажуть: добрим був. Ех, був ... Ні, не помер, надіємось, що тільки задрімав, адже мудрі діви теж заснули... Коли ворог бив у лице погрозами: викликали у КДБ, шантажували, вивідували, схиляли до „праці”, - вистояв: а коли підліз тихо і вжалив в п’яту, то закульгав наш Лукіян... Молимося за нього, на Бога надія, Який мертвих воскрешав. Написано, що Лазаря було у гробі вже „чути”. Надія не вмирає, коли ще живі ті, за кого линуть молитви.

Якби захотіти намалювати дерево родоводу віруючих, то кожного за його уподобаннями, характером, працею чи дарами розмалювати у певний колір, то дерево вийшло б велике і розлоге, а яке воно було б яскраве! І це не дивно, тому що ще з давніх-давен люди поселялись родинами. Так легше було жити: у праці допомагали один одному, було до кого й в гості прийти. Тому то й не дивно, що як каялись, то цілою родиною, не залишати ж напризволяще кровного в болоті, коли я знаю стежину, як це болото можна обминути.

Найбільшою родиною, яка стоїть біля витоків церкви ХВЄ у с. Борщівка, була родина, а вірніше сини Мацюка Максима: Федір, Іван, Гнат, Василь, донька Ганка, крім Мотрі, - усі були віруючими. Можливо, не все вони робили правильно, можливо, це було від незнання (адже була лишень одна Біблія на всіх віруючих), але вірили і знали, що ця дорога, на яку вони стали, правдива. Подейкують, що особливо Федір був „борцем за віру”. Коли часом доводилося подорожувати з села в село з метою євангелізації, то у нього в руці була замашна палиця, яка не жаліла ворожої спини, коли ця хотіла зашкодити світлій меті, Божій справі. Часом допомагало.

Найбільш розлогіша вітка генеалогічного дерева була від Івана Максимовича Мацюка. Із семи його дітей (Марфа – 1914, Євген – 1918, Андрон – 1920, Ольга – 1926, Гріша – 1931, Анна 1941). Перші шість були членами церкви. Перша дружина Івана – Євдокія Дмитрівна Загорська, померла народжуючи Грішу, а друга – Єфросинія Трохимівна Карп’як, народила Івану ще одну доньку – Анну, яка приймала вчення марксистське і ленінське, а не Боже. Так і пішла зо світу, обдурена дияволом: будучи освіченою і шанованою колись, а пам’ять залишила про себе як п’яничка. Не зуміли передові ідеї будівника комунізму тримати людей у руках, а можливо, така мета у них і була. Нехай у багні, але не з Богом.

У Гната Максимовича теж родина була великою, але багато дітей померло ще малолітніми: не було певного догляду, ліків, статків. Син Омелян в молодості був щирим християнином. Мав за що Богові дякувати. Підлітком хворів на епілепсію. Боляче і моторошно було, коли наступав припадок. Чим далі був він частішим, сильнішим. Зібралися якось сестри – мама Степаніна, Ганка Вечеринська і Домка Шевчук, щоб помолитися за хлопця. Коли розповідав про це Омелян, то завжди плакав. Згадує: „Під час молитви почув таку силу на собі по усьому тілі, що подумав, мабуть, знов буде мучити. А потім відчув таке тепле, що розливалося по руках і ногах, ніби кров підігріли. Приємне!” З того моменту жодного разу не бучив його злий дух. А як пам’ять про те що мав у собі злу хворобу – шрами на корі головного мозку, які ніколи про себе не нагадували, тобто не дошкуляли, не боліли. Омелян Мацюк до кінця своїх днів ходив двома дорогами – і широкою, і вузькою. Часто нагадував вимиту свиню, що знову лізе в болото. Даруйте за таке порівняння. Але святість і багно – речі не сумісні: неможливо іти двома дорогами одночасно. Та й поряд з такою „розділеною” людиною теж жити важко. Дружина Омеляна – Іванчук Дарія Борисівна (донька Іванчука Бориса, за якого згадаємо нижче, так як він мав деякий вплив на Борщівську церкву). До заміжжя жила в Радошівці, що на Сумщині, в сім’ї віруючих батьків. Була щирою християнкою, мала пророчий дар. Вийшла заміж за віруючого, до віруючої родини... Важке було все життя, і фізично, і морально. Та духом була бадьора, любила співати, любила ходити в зібрання, молитися. Померла від інсульту у 1992 році. Але за тиждень до хвороби, будучи ще на ногах, старалася примиритися з усіма, хто на її думку, міг на неї ображатися. Господь попередив про день Свого приходу: очистив, примирив і поселив на Лоно Авраамове. Така є впевненість, дивлячись на життя і смерть Даруні.

Неможливо не згадати ще за одну гілку родословного дерева, яке має спільний корінь – це рідний брат Максима Мацюка – Устим. Увірував разом із дружиною. Народили і виховали шістьох дітей. Це Андрій, Оксана, Матвій, Іван, Юхим, Микита. Лише Андрій та Оксана намагалися йти стежкою вузькою. Правда Оксана не залишила після себе нащадків, а от у Андрія син Гріша та донька Анна служать Господу. Михайло іще ходить манівцями....

Коли квітка яскрава та й ще й виділяє приємний аромат, вона приваблює сотні бджіл і комах, а також радує і милує людське око. Подібно і люди, коли це лідер: проповідник, співак, вчитель, - то він, як кажуть, на виду, на нього всі звертають увагу, згоджуються з їх пропозиціями. А є люди „непомітні”, вони ніколи не рвуться наперед. Іноді і не пам’ятаєш тембру їх голосу, ніколи не бачиш їх у гніві. Подібно до рослини матіоли: непримітна квіточка, та лишень сонце сяде за обрій, такий запах розливається навкруги, ніби частинка раю опустилася на грішну землю. Отак і вони: тихі і непримітні ззовні, - а несуть велику душу і гаряче любляче серце. Вони лагідністю і молитвою переставляють гори. Вони говорять тихо, у собі, але їх чує Господь. Отаким є внук Устима, син Андрія – Григорій Мацюк. Разом з дружиною Марією Антонівною (дівоча Луб’яніцька) виховали трьох дітей, трьох синів-соколів. Немов птахи випурхнули ті з гнізда батьківського, та науки батьківської не забули. І гоніння були, і ненависть, і злоба, і труднощі, та не задкували батьки, твердо знали: головне довіритися Господу, а Він зробить.

Важко, дуже важко говорити про людей лишень кількома словами. Бо кожна людина – то особистість, кожна душа – то неоціненний скарб, кожний характер – то різнобарв’я кольорів. І як ціле людське життя, таке неповторне, кожному миле, занотуєш у декількох рядках? Хоча як не сумно, але часто людське життя людьми не ціниться, а на могильних плитах лише дві дати через риску: народився – помер. Ціна твого перебування тут на цій землі така: довжина риски. Що залишиш після себе: чи німу плиту з написом і фотографією, чи тихі сльози у чиємусь серці? Але досить сумного. Ми лиш хотіли застерегти: цінуйте кожною миттю життя, любіть людей, прощайте їм провини. а коли бачимо чиїсь помилки – молімося за ці душі, нагадуймо їм постанови Божі, опираймося на вічні істини. І робімо усе з любов’ю.

Так робила у свій час дружина Григорія Мацюка, - Марія Антонівна, виховуючи своїх синів. Хлопці, як живе срібло, утікали від материних рук і повчань. Особливо старший Микола. Непосидющим був. Тільки за поріг – і розчинився серед дерев, квітів, трав і пташиного щебету. То до лісу, то на Горинь, а то в сусідський садок по яблука. Ой лишенько, тисячу очей за ним не встежать! Та коли гамір затихав, очі злипалися від утоми і так хотілося спати. Так ні ж, не дають! Мама брала владу в свої руки, ніхто уже нікуди не спішив, і вона могла навіть до ранку наставляти синочка на путь істинний. Докучало це, виснажувало – краще б набили і дали спокій. І так було до тих пір, аж поки в армію не пішов. Не вважав себе віруючим, але й Бога не відкидав: заради спокою матері іноді ходив на служіння і то з бабою і дідом, щоб подалі від дому, хай менше знають друзі і вороги. Під час перебування у війську, зустрів християнина, баптиста, який через свої переконання не взяв в руки зброї, стояв на своєму, хоча і поневірявся за це. Миколу вразила мужність хлопця, твердість характеру, впевненість у Божих обітницях. Тут і Микола відкрився, хто він і що. Почав на зібрання ходити (служба мала ненормований робочий день). Після армії особливих гонінь не мав, але і не було для „штундів” ні хороших посад, ні нормальних робіт. Але уже не жалів ні за чим: не жалів, що каявся в Борсуках на служінні, ні про те, що по спеціальності не дали працювати. Залишався для молодого брата найбільший авторитет – Христос і менший – Андрощук Макар (пресвітер церкви в Борсуках, до якої сім’ї Мацюків було ближче ходити. У завіт з Господом Мацюк Микола Григорович вступив у 1980 році. А через 16 років сам став пресвітером у с. Бортівка. Дякую вам, мамо, за те, що ночами не спали, молилися за мене, дорікали, переконували, сварили. Завдавав я вам клопоту чимало, вибачте за все, рідна! Та у Марії Антонівни і Григорія Андрійовича ще було два молодших сини – Петро та Василько. З ними клопоту було менше: послушні, спокійні. Петро, середульший, з дитинства між віруючою молоддю – лідирував. А молоді сходилися з 4-х навколишніх сіл. Праці було – непочатий край. І справлялися, і часу вистарчало. Та ворог все-таки знаходить шпарину, крізь яку гамує і першу любов, і світлі прагнення, і щирі почуття. Суєта, клопоти, проблеми заглушили добрі наміри. Занурився наш Петрик у сільськогосподарський бізнес, як підводний човен „сів” на дно морське. Погукаємо його як Бог у свій час Адама: „Де ти?” Будемо молитися, щоб не втратили ні ми, люди, ні Господь, Який став жертвою, мучений був, щоб нас врятувати. А ми не цінуємо.... Василько, хоч і наймолодший, та зразок для старших. Відколи він сформувався як особистість – в очах тихий сум, Голгофська жертва, бажання зрозуміти всіх і кожного. Не скажу стовідсотково, але брат мав, мабуть, усі дари Духа Святого, які допомагали нести йому працю пресвітера Тернопільської молодіжної незалежної церкви „Світло для світу”. Це було з 1993 року, а до цього Василь був членом у нашій, Борщівській церкві. Проголошувати факти легше, ніж їх творити. Вважаєте, легко у неповні 30 років працювати в церкві яка складається з новонавернених людей, над якими він сам, і молився, і постив, і говорив, і благав, допоки зрозуміли волю Божу. А в неповні 35 Василь – єпископ Української незалежної церкви по західному регіону! Важко? Так, праця важка і громіздка. Але Бог завжди був поруч. Завжди! Та покликала Василя далека дорога, аж за океан. Не в обітовану, але поки що в економічно розвинуту Америку. Чи довго, Василю там пробудеш? Чи не сумуєш за рідною землею, мовою, родиною? Повертайся! Завжди будемо раді твоєму поверненню.

Як у Григорія та Марії Мацюків було три сини, так у Андрона і Наді Мацюк – три доньки: Міля, Ніна та Софія. Росли дівчата тихо, як і належить дітям цієї статі. Батьків слухали і любили. З дитинства навчилися славити Господа, а особливо гарно їм це вдавалося у співі. Ох і голосочки! Але життя не завжди нагадувало солов’їний спів: були і труднощі, і клопоти, переживання і турботи. Але основне складалося добре, бо звіряли свої плани і думки з Божими. Заміж повиходили за віруючих хлопців. І тому все в їх сім’ях ділилося надвоє: радості і печалі. Віруючі діти віруючих батьків, дуже приємна тавтологія, і хай би вона у нас була у кожній родині.

Є ще один нащадок Устима – онук Іван, який на відміну від Гріші Мацюка (двоюрідного брата), мав невіруючих батьків. Та молитви родини досягли Трону Благодаті і були вислухані Господом. Одружившись з Ніною Мацюк, внучкою Гната Мацюка, ще довго жив, як сам хотів. Не зважав на це, що у свої 30 за плечима гіркота і розчарування, а попереду ... туман, алкогольний дурман і порожнеча. Чарка спустошувала і матеріально, і морально. Дружина ходила на служіння, не раз і йому розповідала про Голгофську трагедію. Не розумів, не співчував, поки самого щось не запекло, не заболіло коло серця. Але ж як це буде? Що скажуть люди? Відважився піти на служіння, але спочатку в Кременці. Недалеко, ніхто не знає, та ще й пивка (пива) по дорозі потягнути можна. Розкололося серце надвоє, появилося ще одне Я, яке до цього часу мовчало. Якийсь невидимий «друг» шепотів: „Отак і йди!” Ішов, та бачив, що на місці тупцюється. Одного разу була євангелізація в Тернополі, розкинули велику палатку в парку Т. Шевченка. Відомий проповідник Віктор Гамм говорив так, ніби Голгофу та Ісуса він бачив своїми очима, ніби й зараз Господь на муках, а кров, яка стікає з пробитих ран, на дотик ще така гаряча. Стало страшно Івану і соромно. Це ж я Його мучу: грішу і тим самим завдав болю Спасителю. Не вчувся, як ноги самі понесли його до переду, де вже збиралися ті, що хотіли жити новим життям. ... 18 липня 1996 року на Ставках прийняв водне хрещення. З цього часу, з Божою допомогою, намагається бути добрим християнином. У церкві допомагав пастору у служінні, виконуючи обов’язки диякона.

Дружина Ніна, народившись у сім’ї віруючих, не зразу стала на вузьку стежку. Доля, яку намагалася відшліфувати своїми руками, кидала її наче човника у штормовому морі. Не хотілося більше цього, шукала тиху гавань. Це було весною – щире покаяння дало полегшення, прозріння. А восени, уночі, щоб не бачили ті, які можуть пошкодити (і влада, і невіруючий чоловік однієї з сестер, який був дуже агресивний), тихо, але впевнено пообіцяла Господу служити доброю совістю. То нічого, що це не було в неділю, не дуже святково, із багатими столами опісля, - але це було так ніжно, тремтяче, відповідально. Тільки кукурудза із стиглими плодами шелестіла: „Ми чули, чули...” Зазнала гоніння, переслідувань і насмішок на роботі. Одного разу, викликавши на „килим” начальник управління сільського господарства, в гніві заявив: „Як ми можемо працювати разом, коли в тобі Бог, а в мені сатана!” Отак і жили – де діти Божі, там і диявол. Довгий час Ніна була членом у не реєстрованій церкві с. Красна Лука. А пізніше, коли донька Нуне і чоловік Іван, стали членами у Борщівці, теж перейшла у рідне село. За покликом долі, чи за власним бажанням, подружжя Мацюків переїхали у Сакраменто, що у США.

Ген-ген позаду залишилися роки юності тих, хто в малих сінцях брата Гаврила тиснулися один до одного, щоб почути Слово Правди. Повиростали і зістарілися навіть і ті, хто до кінця служіння так і засинали на маминих руках. Вони не розуміли ще про що там говорять оті чужі дяді, але знали, що коли поряд мама, то все буде добре, дарма що з маминих очей часом тече прозора, і така солона водичка, яку дорослі називають „сльози”. Не раз у Гавриловім саду падали додолу яблука, перераховуючи чиїсь роки. Давно вже немає брата Гаврила ... Син Олексій ще до війни виїхав до Америки. Оля, донька, втративши здоровий глузд (налякалась, коли покусали її собаки) ще довго блукала сільськими вулицями, допомагала людям чим могла: кому піти по хліб, кому курчат з району привезти. Але мала добру пам’ять і любила гарні псалми, які час від часу виринали у її голові, згадуючи збори віруючих. Немає уже Ольги... Немає навіть тої хати уже, де вона народилася і виросла. Пригадую, коли хоронили її, до співу віруючих приєднався ще один голос, до цього часу ще ніхто його не чув: дзвінкий, сильний, щирий. Далека родичка померлої, прийшовши на похорон, несподівано для себе почала підтримувати їх, співаючи на повні груди, чим дуже здивувала і налякала своїх родичок, які не особливо то полюбляли „штундів”. Усім, не тільки родичкам було чого дивуватися, адже ж Ніна Степанівна Сіра – не остання людина на селі. І в конторі її поважають, адже ж вона – член комуністичної партії, голова ревізійної комісії, чесний і сумлінний трудівник. Та й в православній церкві не залишалась непоміченою, коли наступили часи перебудови, коли держава ліберальніше почала відноситись до релігії, то Ніна Степанівна вишила рушники і віддала їх на діло Боже. Як розуміла, так і робила. Але відомо, що з щирим Бог поступає по щирості: узяв і відкрився їй у Своїй повноті, у Своїй любові і милості. Тільки не зрозуміли того ні родичі далекі, ні близькі, ні сусіди, ні чоловік, ні діти. Як це? Партійна – і в штунди, грамотна – і туди ж?! Що вона там знайшла? Ага, гроші їй дали, - отаке сміття тай по всьому селу людські язики порозносили. Думали, зганьблять, принизять, посоромлять: від церкви відлучили, рушники повикидали... Але що нас розлучить від любові Божої? Ніщо і ніхто! Тому то і не захиталась Ніна, не позадкувала зі страху. Вона знайшла свою „партію”, якій не потрібні були герої на „ура”, не потрібно було писати лекцій на партійну тематику, не було лідерів, які побільше загрібали, щоб всім сказати, що це їхнє. На чолі цієї „партії” стояв тихий та серцем покірливий, з пробитими руками і ногами, як свідчення того, що спасіння грішника уже відбулося. Ніхто на даний момент не знав, що у серці Ніни, тай вона ще повністю не могла того описати – просто було приємно, радісно – і все! Вступила в заповіт з Господом влітку 1998 року. І хоча це були вже часи свободи, за віру до в’язниці не саджали, Ніна була переслідувана чоловіком і доньками. Не зрозуміли, не розділяли, соромились людей. Потрібна була не одна за них молитва, щоб хоч трішечки їм відлягло від серця. А тепер сестра молиться, і вірить. що разом з чоловіком і дітьми будуть разом служити Господу.

Але, мабуть, такого резонансу, яке було в Борщівці у кінці другого тисячоліття від того, що ще одна грішна людина знайшла свого Спасителя, не було. Коли душа боліла, на серці було тривожно і так самотньо, що аж мороз йшов поза плечима, то всі мовчали. А тут на тобі – заговорили, закричали, загарчали. Звичайно, Зоя, за людськими мірками, мала все: чоловіка, дітей, онуків, хліб і до хліба... А от у душі порожнеча, темрява, яка гнітила і навіть іноді хотіла її знищити, її ж руками. Клопоти, біганина, щоденна суєта збивали її з ніг, а вірніше, нагинали чимраз ближче до землі, хотіли принизити, зламати, вбити у ній людину. Дарма, що діти повиростали, познаходили собі пари, чоловік часто-густо любить заглянути у чарчину, дарма все. Хотілося випростатися, розкинути крила і полетіти в небо... Небо? Ось що потрібно було тобі, душе дорога. Не хмари і зорі, а Небо, в якому Престол Творця, в якому спасіння. Про небо уже чула від віруючої свахи, про нього не раз роздумувала. Довго рішала, подумки благословляла усіх віруючих, а сама... сама залишалася одинокою, ніби кимсь покинутою. Дай Боже, душі моїй сили! І не сподіваючись на те, отримала силу і перемогу над собою, над своїм страхом, над тим, що скаже чоловік (а він не похвалить). Рішила остаточно: буду служити Господу і прийму святе по вірі водне хрещення. А за вікном – кінець жовтня. Сьогодні у Зої було свято. Як мале дівча вистрибнула з хати, ніби-то на город. Зірвала з себе халат, в якому поралась біля плити, і як була, в легкому вбранні, чимдуж побігла на Ставки, де чекали на неї брати і сестри. Бігла з усієї сили, боялась, щоб чоловік не взнав, не наздогнав, бо не дозволить, ще й бійку учинить. Нехай не знатиме сьогодні, а завтра я сама розповім. Хай вже тоді навіть і заб’є, бо смерть для мене не страшна, Христос у мені, Бог за мною, то хто проти мене? Останнє листя спадало додолу, день видався погожий, але вода була по-осінньому холодна. І ось урочисті слова: „Во Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа хрещу тебе....” Гучніше за церковний дзвін пролетіла луна: „Вірую! Служитиму!” Був ще один присутній на цьому святі, почував себе немов на гарячій сковорідці – ворог. Оце йому геть не сподобалося. Взнав чоловік: „Як?! Ще?! Не порадилась! Штунди! від люті ледь не задихався. А люди „допомагали”, чим могли, підливали масла у вогонь, підказували, як він має поступити з дружиною і з усіма штундами. Ворог і петлю на шию накладав і сірники в руки давав, щоб Дім Молитви спалити. Місцеві пожежники навіть не могли цілу ніч спати, все дивились, чи не горить будинок. І ножа в руки брав, щоб їхнього пресвітера вбити. А ворог все радив і радив (ну і фантазер!). Рішив Іван Зою ще раз „вихрестити”: загнав у потік ... сніжок політує, люди по-зимовому одягнені, неділя... А на вулиці гамір! Стоїть Зоя у воді, вийти не може – чоловік не пускає. Тут і люди позбігалися, дружину винуватять: „Навіщо, така-сяка, чоловіка занапастила, віру поламала? За це Бог і кара!”. Довго не міг вгамуватися Іван Карп’юк, зачепило його величність „Я”, - от він і запротестував. А коли пресвітер, Мацюк Микола Григорович, роз’яснив йому на основі Біблії, що для спасіння своєї душі ніхто не повинен нікому вказувати, чи перечити, коли почав прислухатись, коли сам забажав отримати спасіння, - не пройшло й року, як знову по лісу йшла луна: „Вірую! Служитиму Господу!”, - те прокричало гаряче Іванове серце.

Чи спостерігали ви, любі мої друзі, схід сонця? О так! – скажете ви, адже усі ми родом із села, де полюбляють вставати вдосвіта, щоб встигнути ще до дня обійти нехитру свою господарку. Але чи спостерігали ви за небом у той самий час, але на його західній половині? Яке воно похмуре, непривітне, здається, навіть сердите. Але ось перші промені виглянули з за обрію – і ніч, хоч-не-хоч, утікає, щоб через деякий час знову заявити про свої права. Подібно до цієї ночі були роки репресій, гонінь, холодної війни з віруючими. та тендітні з вигляду, але непереможної сили, промінчики волі Божої, які подарували нам Благодать, дарують нам свободу. Тепер ми вільно можемо читати Євангелію, сіяти Слово Боже, бути сумлінними трудівниками на Ниві Господній, - тобто свобода для праці. Скористайся нею, адже на зміну дню може прийти знову ніч: непомітно підкрадуться сутінки і темрява гріха ще сильніше обплутає людей. Тому ми дякуємо Богу за ці благо приємні дні. Адже багато душ, які блукали у пітьмі, зуміли зупинитись на своїх дорогах, послухавши радіопередачу чи виступи проповідників у будинках культури, які супроводжувались хоровим співом. Тоді багато хто зрозумів, що цей „опіум” для народу – найнеобхідніша річ. Бо ж душа людини без Слави Господньої – пустка! От і потягнулися до свого Творця стомлені душі, заблудлі овечки, блудні сини, серед яких онука Омеляна і Даруні, Нуне (Нона), - так її краще знають. Навчаючись в інституті (1988-1993р.), це був початок волі сповідування релігії, на запрошення віруючих, відвідала Євангелізаційне богослужіння в Тернополі. Тягаря тоді із себе не скинула, а навпаки, ще більше заболіла душа, оцінюючи себе зі сторони: Хіба Бог мене може любити? Та з часом все ніби притихло, душа заспокоїлася, допоки знов Господь не поставив її перед вибором: світ чи ЛЮБОВ? І знову стало так важко-важко. Сумніви гнітили. Знала, що Бог є, та не думала, що так близько. Хіба може Він піклуватись за кожного зокрема? Хто допоможе, коли і друзі зрадили? Як може Бог, рятуючи Своїх дітей від землетрусу десь там, у далекій Вірменії, думати в цей же час і про мене?! Помиляєшся, людино! Не осягнути тобі Господа своїм бідним розумом. Просто довірся Йому і все! Нуне зробила вибір: хочу служити Богу. Кажуть святе місце порожнім не буває. Забравши у Небесні Оселі її бабу Дарію Борисівну, Господь поставив на це місце онуку – Папян Нуне Суренівну. На відміну від своєї бабусі, онука успадкувала від свого земного батька-вірменина щиру душу і запальний і нетерплячий характер. Він заважав її прислухатися до тихого голосу, який говорив не раз: „Ще трішечки потерпи і побачиш Славу Мою”. Так ні ж бо! „Хочу вже”, - кидало з ніг, збивало у грязюку, принижувало. Реабілітація душі забирала дорогоцінний час, в який потрібно було трудитись для Господа. Прийнявши в 1993 році хрещення, усі роки – йшла по воді – і тонула в безодні морській: співала „Осанна!”, і стогнала: „Навіщо Ти покинув мене?... Господь вчив коритись і слухатись, хотів милувати і благословляти. Зраджувала Його, а він продовжував любити. Чи зможе так людина? Ні! Господь прощав, давав силу, знову посилав на працю. Трудилась у своїй церкві як могла. Старалась не закопати талант, дарований Богом. А кінець, як кажуть, ділу вінець, заради якого трималася і тримається ця душа на плаву. А іноді так було цій душі гірко, що хотілося хоча б доповзти до бажаної Оселі, Небесних Воріт – і звалитися у безтямі на своїй уже, такій бажаній Землі... Дай, Батьку, сили!

Не навчені були наші християни до правил лову. Ні, не риби, - людей. Навчені проповідувати пошепки, тільки в Домах Молитви, „таємно” від інших, сусідів чи співробітників, збирались, щоб славити Спасителя. От і не знали в перші роки свободи, що з нею робити. Продовжували „мовчати”. А так багато сердець чекало на Євангельську вістку!

Не раз Марія спостерігала за віруючими дівчатами. Навчаючись в одному з училищ м. Тернополя, сидячи з ними поруч, часто спілкуючись на різні теми, - ніколи не отримала від них запрошення відвідати Дім Молитви, не чула і не знала, що Христос помер за неї також. О! Віруючі, на всякому місці і у всякий час не мовчіть! Говоріть вчасно і невчасно! Не кладіть на Божі плечі своєї праці! І Бог трудився. Одного разу, подорожуючи потягом в Москву до родичів, довелося їхати в одному купе із віруючим подружжям. То був 1989 рік. Бажала з ними спілкуватися на небесну тематику. Радо слухала, приймала, подобалося, але ... не прагнула в тім жити. Молодою ще дуже була, 14 років – багато для тих, хто з дитинства знав про Господа і мало, хто вперше з Ним зустрічався, що до цієї пори по справжньому не замислювався над ціною Голгофської жертви та пролитої крові, а ціна її – твоє спасіння і вічне життя. Зовсім не випадково мама її обранця віруюча. Любили молодята одне одного, то як же ж мами-свекрухи не послухати? А Небо щораз наближалось. В Марійчиній душі уже палав вогонь Божої любові, який ніби примушував, ніби просив розповідати іншим про Спасителя. Парадокс! Не будучи ще членом церкви, а вже свідкувала, свідкувала, свідкувала... Що ж пора колись офіційно з тими віруючими познайомитись. То була субота, вечір, служіння у брата Євгенія Івановича. Прийшла, співала, відчула себе потрібною! А на ранок поспішала на базар, до району, просила в Бога щоб швидко повернутись, бо ж дитя маленьке на маму залишила... Тут і машина зупинилася, щоб підвезти. Глянь – за кермом пресвітер, який вчора так люб’язно її зустрів, псалмоспів вручив, запрошував ще приходити на богослужіння, і зараз запрошує, щоб під’їхала. А Марії соромно! Хотілось крізь землю провалитись: на обличчі, повіках, віях – фарба, і так щиро нанесена, що аж відчула на собі в даний момент маску. Полум’я сорому не могло заховатись під витвором рук людських, бажала навіть в калюжі вмити обличчя своє – та пізно. Та не зважав на це Микола Григорович, бо знав, що прийде час, саме все подінеться, як ззовні так і з середини. Так і сталося. Через рік, в листопаді 1996 року Федоришин (дівоча Карп’юк) Марія Іванівна покаялась в церкві с. Борщівка на урочистому зібранні, коли було посвячення Дому Молитви. В 1997 році на Ставках прийняла святе по вірі водне хрещення. Тепер разом з дітками – Дімою та Ілонкою – ходять в зібрання, трудяться на Славу Господа і моляться, щоб ще і тата Бог навернув.

Серед християнської молоді 90-х років є такий вислів – ДВБ (скорочено: діти віруючих батьків). Молодь, яка народилась у 80-ті роки, за своє свідоме життя відчули на собі смак свободи. Та не кожному до вподоби смак Любові Божої, не всі мають насолоду славити Святе Ім’я, не всі радіють і щирі до Господньої присутності. От і з’явилась абревіатура – ДВБ. Страшно, що серед пересичених підлітків є й такі, які не прагнуть особистої зустрічі з Христом, часто традиційно або як годиться, про людське око на служінні, а думками з своїми невіруючими друзями. У чім чи у кім причина: в батьках, в дітях чи у наданій Богом свободі? Усе маючи від батьків, пересичені і горді, думають, що вони такі як потрібно. Еге ж, друзі мої юні, не робіть поспішних висновків, бо не все, що ви робите, у що зодягаєтесь є приємним для Божих очей. Не оправдовуйтеся, що всі так ходять, що модне, що у ХХІ столітті живемо. Блаженні ті юнаки і юнки, кому відкрився Господь. Не дивіться, що ви – ДВБ, це вас не порятує. Навчайтесь, досліджуйте, запитуйте, шукайте! У вас багато сили і енергії, не розтрачуйте її на пусті розмови про моди, прикраси чи авта. Шукайте особистої зустрічі з Христом! Ви щасливі, що ви – ДВБ. За вас є кому молитися. Можливо, тільки ці молитви тримають вас на плаву. У свої 16, 18, 20 навчіться свідомо мислити, ростіть духовно. Ви не знаєте (Дай Боже, щоб і не знали) життя без Бога. Світ манить, але так боляче б’є. Тримайтеся за віру і вірою своїх батьків, якщо ще своєї не маєте, просіть – і отримаєте. Не будете посоромлені, що служите Тому, Хто – ВСЕ і у всьому: не буде боляче, що стратили найкращі роки для ворога душ людських. Церква с. Борщівка багата на ДВБ. Старше покоління: Мацюки – Євген, Андрон, Ольга; Негода Надія, Собчишин Фіона, Прус Марія, Луб’яніцька Марія, Ковальчук Олександра, Мацюк Григорій. Середнє покоління: дві Ніни Мацюк, Софія та Микола Мацюки. Молодше покоління – це онуки перших та діти других по списку: Череваті Ірина, Лариса, Оксана, Олена, Мацюк Павло. Папян Нуне, Федоришини Діма та Ілона.

За старших ми уже частково згадували. Це їм довелося пережити довоєнні роки, війну, розруху, голод, гоніння, Сталінські „курорти”. Середнє покоління теж особливо не відрізняється від своїх батьків, бо ще відчули на собі гіркоту переслідувань. Шануймо наших старших!

Тепер трішечки хочеться поговорити про молодь. Щасливі ви, бо в цьому і є щастя, що ви умієте молитись. Говорити з Богом, ПРЕЗИДЕНТОМ усіх віків і народів, не кожен може. А ви, молячись, відкриваєте йому все найдорожче – свою безцінну душу, яку Він ніжно і любляче охороняє! Він, вірний у Своєму слові і пильнує, щоб воно виконалось. Жодна із його обітниць не залишилась тільки „на папері”. Подібно до обіцяного сина Авраамові, так і Павлик Мацюк – щирий дарунок від Господа брату Євгену та сестрі Антосі. Коли після смерті першої дружини, Євгеній Іванович одружився вдруге, думав отримати від Бога лишень помічницю, адже 64 роки не молодість, хоча ще бадьорився. Несподіванка: Бог дає їм синочка! Не чекав, не думав, що доживе до синового повноліття. Бідкався, що не встигне на ноги поставити. А хлопчик росте на радість батькам. Та ось одного разу сильно захворів брат Женько (так його у церкві всі кличуть), вибору немає та й роки беруть своє. А Павлику було тоді лишень 12 років. Благала дружина Господа, просила залишити ще хоч на трохи, заради малолітнього сина, бо і сама вже немолода і теж нездорова. Відчув на собі хлопець усю відповідальність, бо мама була категорична: „Пообіцяй, що служитимеш Богові, тоді Він і татка порятує”. Пообіцяв і переконався – батько знову був на ногах. Поступово все більше і більше вникав у Божу науку, приймав рясні благословення і тішився – у взаєминах з Творцем у нього все гаразд. Дочекав тато і випускного в школі, і 20-тиліття зустріли – святковий торт на іменинах теж смакували разом. Є у брата Євгена ще один син, старший, від першого шлюбу з Шевчук Марією Кузьмівною, Володя. Згадуючи за нього, стає страшно і сумно. Знавши колись Господа як особистого спасителя, тепер десь „харчується” біля „свинячих корит”. А як умів свідкувати! Снопи Господу приносив... Упав... Упав і не хоче піднятись, простягнути до Бога руку, щоб Він допоміг. Десь на самому дні нечестивого світу шукає щасливого життя. Його немає у багні, не знайдеш його у алкогольнім дурмані. А батьківське серце болить і молиться за свого непутящого сина.

Невелика у Борщівці церква та багата. Тішимося не кількістю а якістю. Уточнимо: є у нас 4-и сестри солов’їного роду. Та й чому ж не співатимуть, коли тато й мама, діди-прадіди співали для Господа. Сором’язлива Іруся вивчилася на медсестру, а тепер живе і працює в Тернополі. А от молодші її сестрички далі радують нас і Господа співом, і віршами. Лариса, Оксана, Олена – жодне наше свято в церкві немислиме без цього тріо. Щиро служать Господу і мають насолоду від своєї праці. Нічого так не хочеться, як того, щоб вони, як і кожен віруючий, отримав від Господа вінці і подарунки. Бог знає, що вартий цього трудівник. Усій нашій молоді, яка є у нашій церкві – рясних Божих благословень, миру: у серці, і в праці любові Божої і взаємної, відваги свідкувати і переконувати. Будьте міцні, як граніт, будуйте свій дім на камені.

Ви були на березі ставка чи річки? Ну звичайно ж! І що ви там бачили? Плесо води, лілії, осоку, яка гнеться від вітру. А ще що? Ви замислюєтеся над питанням, бо не знаєте в чому ж його глибина. Так-так, саме в глибині. Ви не бачили і не могли бачити, стоячи на березі, що діється в середині води. А там вирує життя! Риби – у пошуках їжі, молюски – у пошуках схованки, кудись поспішають німі раки і галасливі жабокричі, - ні на мить не затихає цей гамір. А ви говорили, що більше там нічого немає, тільки осока і лілії. Таке порівняння ми зробили для того, щоб сказати. що все, що було описане про нашу церкву – це поверхня над водою. Миттєві факти, уривки з чийогось життя, низка спогадів – це лише вершина айсберга. 80 років життя церкви – це 80 років биття її серця. Це гіркі сльози і тихий усміх, це печалі і радості, свята і будні, зустрічі і розлучення, це прощання навіки і молитва над дитям... Все було, бо це живий організм із усіма притаманними йому ознаками життя. Не в змозі зараз ми усе відновити в пам’яті і відтворити на папері. Ніколи, як би ми цього не хотіли, не передамо тих почуттів, які мали діти Бога Живого у певний період життя, добре, якби ми хоч трохи уявили ситуацію, чи умови, ми б не були тоді строгими суддями, бо хто ми такі і чи маємо право? Бог усім нам Суддя! Але як людина людину, пожаліймо, поспівчуваймо. Часто цього достатньо для того, щоб зігрілася чиясь душа і висохли сльози. Плачмо за трагічно загинувши ми Ковальчуком Данилом та Козаком Віктором. Їм би ще жити, трудитись на Ниві Божій, але їх не стало. Обставини чи така воля Всевишнього – не нам судити. І навіть, коли ми явно бачимо, що не все у нас гаразд – не відступаймося з презирством, а подаймо руку, можливо, це єдиний шанс на реабілітацію чиєїсь душі, яка „упала”.

Було... Все було за цей великий і такий швидко минущий період нашої церкви. Зараз нас небагато членів, а було – у сінях не поміщалися. Чим більше людей, тим більше думок і вражень. Кожен відкриває незаперечні істини через призму свого характеру. А звідси непорозуміння, розділення, незгоди. І таке було. Бадьоріші брати хотіли „бадьорішого” служіння, хотіли горіти, а не тліти. Одним із таких гарячих братів був брат із Радошівки, що на Сумщині, Іванчук Борис (батько Мацюк Дарії). Добрим був християнином, хоча, як і кожен, не без недоліків. Зумів переконати частину братів і сестер в тім, що служіння мають бути живими, вируючими, як гірська річка. У новостворену не реєстровану церкву пішли: Мацюк Гнат та його брат Іван, Мацюк Андрій (з болота), брат Горобець з Котюжин, деякі сестри. Пізніше Іванчук Борис був рукопокладений на єпископа не реєстрованих церков ХВЄ по нашому округу. Скажемо, що вони помилялися і з ними не було Бога, зробимо гріх. І тому, благословимо їх і всіх, хто трошки не так, як я, як ми розуміють Господа.

Коли молоді приходять в церкву. то вони не можуть спокійно сидіти. „Вино молоде” потребує руху, праці. Їм здається, що служіння в’яле і потрібно не так, хоча на „ура” – довго не протягнеш. Час трохи змінює, „монотонність” (тобто життєвий досвід) „впокорює”, але Бог ні на мить не переставав трудитися: І далі відкриває, прощає, навчає. І добре, коли в церкві є молоді. добре коли є і старці. Найстарших два брати – Козак Григорій і Мацюк Євген з сім’єю виїхали до США. Здається, нічого трагічного не сталося, але не затишно якось без них. Хто ж нам, молодим, розповість якусь бувальщину, хто підтримає із висоти свого життєвого досвіду?

Козак Григорій ще від тих років, коли пасторував Вечоринський Михайло і до 1994 року був дияконом. По старості і хворобі звільнився і передав працю Мацюку Миколі Григоровичу. Тепер Микола Григорович трудиться практично сам, бо обміліла ріка, зменшилося членів, повиїжджали, повмирали...

Але не все так печально на нашому обрію. Поволі, у невеликому числі, але впевнено наповняє, як в кількості, так і в якості.

Влітку 2002 року прибавилося ще 5 членів. Хіба ж це не радісно? Ми радіємо за тих, хто захотів бути з Богом: жити і трудитись з Ним – набагато простіше і цікавіше, ніж самотужки. І хоча Петровська (дівоча Коротченко) Марія Георгіївна в даний час самостійно виховує неповнолітнього синочка Михайлика, але з Богом легше. Довге, до цієї пори блукала, била ноги, шукала якогось порятунку. А істина була поруч: батьки віруючі. Та не в тому шукала Марійка щастя. Бог високо, цар далеко, думала, а я ж бо сама – коваль свого щастя. Та чомусь ковадло випало з рук, вогонь у горнилі погас – і Марійка зрозуміла, що не так то все просто. Життя – не кінофільм, не казка із щасливим кінцем. У пошуках щастя була і на Півночі, і на Прикарпатті, а опинилася на важкому лікарняному ліжку. Дві важкі операції, безвихідь. Хто порятує? Пішла до... екстрасенса. А він – слуга диявола, сказав своїми грішними устами те, що від звичайної людини Марія не сприймала. Він сказав їй: „Тобі потрібно іти до Бога!” Ще два роки вагалась, зважувалась – і рішилась! Відтепер вона – донька Небесного батька! А земних батьків їх – три сестри, ще одна бродить манівцями, і за її спасіння линуть у Небо молитви.

Хтось колись сказав, що життя – театр, а люди в нім – актори. Не знаю, може і театр, але на базарній площі. Все вирує, кипить, дзвін монет, праця для рук і очей. Хтось комусь щось продав, хтось купив; а там, дивись, обдирають як липку бідну вдову, яка хотіла купити діточкам якусь одежину і хоч трошки ... ласощів. Там пересичені лиходії, смачно чавкаючи жареним м’ясом, опісля випитої чарки, галасливо і „приперчивши” кожне слівце, гукають за молодицями. Огидно як!! Згадуєш Христа і ті перевернуті столи у храмі. А ми ж – твориво Рук Божих, тіла наші мають бути Храмом Духа Святого! Швидко обминаючи столи купців-перекупщиків, купивши на останню гривню буханець хліба, спішиш до виходу з цієї базарної „комедії”.

Так було і в цей день, коли Людмила поміж багатими рядами „добра неправедного”, але вийшовши за його межі – потрапила в інший світ. Світ, який поряд. Світ цей жив, вирував, тішився, але іншим, інші були цінності, не матеріальні. „Небеса” ...? Гм, мене запросили на небеса, цікаво звучить. Що ж сходжу, подивлюся як там на тих небесах, - подумки покепкувала. Ввійшла: затишне, немає галасу, лише притишений гамір – сходилися віруючі. Привітні і усміхнені не обминули її увагою, а зразу ж запропонували присісти. А там полинула музика, молитва, Слово Боже. Ніби у рай потрапила. Оце тобі і „Небеса”. Хотілося в тому жити. Не було сил існувати у тому хаосі гріха на базарній площі. Шукала завжди причину, щоб знову поїхати по „справі” до Лан овець і знову у неділю. Пізніше, в лютому 2002 року, коли до її села Пищатинець приїхала віруюча родина Путькальців, Степан і Наталка, не відкинула і їх запрошення на спільну молитву. Все глибше і глибше занурювалась у глибину Божої премудрості, шукала істину – і істина їй відкрилась. А ще коли почула псалом „Руки Христа – это руки Любви” – не могла стримати ні сліз, ні бажання, яке народилося у серці: „Хочу служити Тобі, Дорогий Ісусе!” вирвалось аж із глибини душі. Так і сталося. Своє бажання скріпила ділом – вступила з Ним у завіт через святе по вірі водне хрещення.

Усі знаємо, що християн прикрашає скромність. Але, повірте, рішучість дуже хороша риса характеру, і вона нітрохи не перечить скромності. З дитинства була такою Тетянка, тепер уже Тетяна Іванівна. Але як часто хотіла вона повернутись у світ свого дитинства, коли бабця, святково одягнена, брала свою улюбленицю Танюшу (це було в Росії) і вела її до церкви. Це була велика, гарна церква, пишно розмальована, багато свічок та ікон. Таня вдивлялася кожному намальованому „богові” в очі і чекала, коли він повернеться. Десь в глибині душі вірила, відчувала, що мусить бути щось живе, бо інакше як мертве, намальоване обличчя може тримати стільки людей біля себе? ... Померла бабуся. Доля не була прихильною до Упер Тетяни. Шукала на землі того куточка, де б було їй затишно, затишно її душі. Ні в Молдавії, ні в Росії, ні в Казахстані – ніде немає затишку, якщо там немає Бога. І тоді заридала душа, глибокий стогін: „Де ти, Батьку? Я знаю про Тебе. Я знаю – Ти живий І чуєш мене! Де ти? ... „ – Вирвався і розірвав кайдани, що сковували по руках і ногах, сковували мозок і волю. Тепер ні чоловік який пив і бився, ні діти з їх амбіціями, НІЩО тепер не скує її, не заховає знов у домовину! Ви собі як хочете, - сказала рідним, - але я служитиму Богові і хочу піти до віруючих. Мало бив, - подумав чоловік. Мама мабуть „того” – подумали діти. Але рішення прийнято! „А я знала, що Ти живий, Отче, ще тоді у православному храмі знала”, - посміхнувшись, тихо сама до себе сказала Тетяна Іванівна, тримаючи у руках подарований на її хрещення букет квітів.

Ще одна Тетяна, Тетяна Савівна Пивоварчук (дівоча Мацюк) є у нашій громаді. І ми дуже раді, що є вона серед нас, що і її Ім’я вписане в Книгу Життя. Скільки разів відкривалися двері до храму. скільки разів повертались голови на скрипи дверей, думаючи, хто там? А то був лише вітер ... А, можливо, то була твоя спрагла душа, яка з дитинства знала про Живого Бога. Що дав тобі світ, люба сестро? Дав болю, хвороб, людської ненависті, багато-багато праці, часто для дірявого гаманця. Де вона молодість, рожеві мрії, де? Розвіялися як вранішній туман і ти, як в казці про Золоту рибку, знов біля розбитого корита. А в той час, коли ти будувала собі замки на піску, за тебе молилися твої брати і сестри. Знайшлася загублена овечка! Довго була у бур’яні гріха, довго тремтіла, висячи над безоднею ... Та не жалів Христос себе, заради тебе, сестро, пішов на ганьбу і смерть, щоб ти жила. У Бога немає слова „пізно”, не говори, що вже немолода, такою як ти є, Він приймає тебе, а ти вдячною будь і молись.

Ще й брата одного ми „придбали” завдяки Христовій любові. Шукав Борис Макаренко місця у зібранні віруючих, у людському серці. Часто не розуміли його, не любили не приймали. Та в Бозі він не розчарувався, впевнений був у Ньому. Не склалося ні сімейне життя, ні професійне. Але то нічого, брате, тепер маєш сім’ю, маєш Батька, братів, сестер. Вір і молись: про все інше подбає Господь. Він тебе не залишить.

... Розцвітає у моєму саду хризантема. Квітка осені пахне морозом, туманом і медом. Яка прекрасна рослина! Серед цієї мряки, сірих буднів, на фоні жовтого листя – стільки краси і життя! Зупиняюсь, задумавшись: колись хтось тебе, Квіточко, брав в руки, милувався. насолоджувався твоїм ароматом, хтось ..., кого вже давно немає на землі. Проходять роки, ми теж відійдемо, вірніше перейдемо у інший вимір, інший світ – і там чекатимемо на Тебе, дорогий Ісусе. А, можливо, Ти прийдеш так скоро, що для нас не прийдеться копати могил?! О! Як хочеться в Небо!

ТАК, ГРЯДИ, ГОСПОДИ ІСУСЕ!!!

На верх ▲

Designed and hosted by www.LikeW.com